Два брати - Казка братів Грімм

Жили раз два брати: оден богатий, а другий бідний. Богатий був золотарем і мав дуже недобре серце, бідний жив з того, що вязав мітли і був добрий та чесний.

Цифровий комплектІлюстроване видання з 231 зображеннями та 1 016 сторінкамиPDF + EPUB + Kindle + KoboЗавантажити

У бідного було двох синів-близнюків, подібних до себе, як дві каплі води. Діти заходили часто в дім до богатого стрийка, де инодї перепадало їм дещо в кухні з недоїдків. Раз бідний, пішовши в ліс за прутем, побачив нечайно птицю, цілу золоту і так прекрасну, якої не лучило ся ему видїти ще ніколи. Не думаючи довго, вхопив камінчик, кинув на птицю і вцілив її прямісінько: однак птиця улетіла, скинувши всього одно золоте перце. Бідний взяв перо і заніс єго до брата, що оглянувши єго сказав: „Та се бач чистісіньке золото!“ і заплатив єму за перо богато гроший.

Другого дня бідний виліз на березу і хотів зрубати кілька галузий, коли нараз попри него перелетіла та сама золота птиця; він зачав шукати між листями і найшов гніздо, а в нїм золоте яєчко. Бідний взяв єго і заніс до брата, котрий знова сказав, що то яєчко з чистого золота, та заплатив єму грішми за него. Притім золотар замітив:

— Хотів би я дістати саму птицю!

Бідний пішов в третє в ліс і знову побачив золоту птицю, як сиділа на дереві. Тоді взяв камінь, забив птицю і заніс до брата, а той дав єму за неї цілу груду золота.

— Ну, тепер я можу жити без біди! — подумав бідний і вповні задоволений, повернув домів.

Але золотар був чоловіком умним і хитрим, він добре знав, яка дорога птиця попала в єго руки. Тож, закликавши жінку, сказав:

— Чуєш, жінко спечи мені, тую птицю, но гляди, щоби з неї не пропав анї кусничок: я сам хочу зїсти її цїлу.

А була то птиця не проста, а чарівна: хто зїсть єї печінку і серце, той мав кождого рана, збудившись, найти у себе під подушкою одного дуката.. Хозяйка опатрошила птицю, застромила на рожен і зачала печи. Однак лучило ся, що саме тодї, як птиця пекла ся, а хозяйка на хвилю вийшла з кухнї, прийшли туди оба сини бідного. Они станули при рожнї і зачали ним крутити, аж от з птицї випали два куснички. Тодї оден з мальчиків промовив.:

— Зїжмо ті куснички, адже нїтох того не спотереже, а менї страшно хоче ся їсти.

Так они і вчинили, но тут вернулась хозяйка і видячи, що они щось жують, запитала:

— Що ви їсте, дїти?

— Та от з птицї випали два куснички, а ми їх ї зїли — відповіли они.

– Ох, мій Боже, то певно серце і печінка птицї! — з острахом скликнула хозяйка, а боячись, щоби муж не замітив, чого хибує, і не росердив ся, поспішно зарізала когутика, виймила з него печінку і серце і вложила їхв золоту птицю. Коли птиця спекла ся, як належить, віднесла її чоловікови, а той зїв її всю, не лишаючи анї кусника. Однак коли він, збудивши ся другого дня рано, всунув руку під подушку в надії, найти там дуката, показалось, що він гірко обманув ся: золота не було там і сліду.

А мальчики й не догадувались, яке щасте спало на них. Другого дня рано, коли они скочили з постелї, щось з бренькотом упало на підлогу, і они побачили два дукати. Сейчас понесли нахідку до вітця, що дуже здивував ся і ніяк не міг пояснити собі, звідки взяли ся ті золоті гроші Но коли другого ранку діти знова найшли під подушкою два дукати і так ішло день в день, бідний вибрав ся до брата і розповів ему ту дивну пригоду. Той сейчас зміркував, в чім діло, і що діти зїли печінку і серце золотої птиці. Як чоловік зависний і жостокий, не міг дарувати їм того і постановив відімститись.

— Слухай — сказав він до брата — твої сини запродали себе нечистому. Не бери їх золота і прожени їх з дому, а то диявол погубить через них і тебе.

Отець бояв сь дуже нечистого, і хоть як ему було тяжко, завів близняток в гущавину лісову і покинув їх там, хоть серце у него так і рвалось з жалю.

Бігали, бігали діти по всьому лісу, відшукуючи дороги домів, та тілько ще більше забились в ліс. Вкінци стрітити стрільця, що спитав їх.

– Чиї ви дїти?

— Ми сини бідного чоловіка, що вяже мітли — відказали мальчики і потім оповіли ловцеви, як отець покинув їх за те, що они кождого. раня находили у себе піт подушкою по дукаті.

— Но — сказав стрілець — в тім нема ще нічого злого, коли ви останете ся чесними і не будете лінувати ся.

Стрілець був чоловік добрий, а що у него не було дїтий, а мальчики подобали ся ему то він взяв їх до себе, кажучи:

– Я заступлю вам вітця і виховаю вас, як власних дїтий.

І так дїти остали ся у стрільця навчали ся єго занятя, а він ховав для них на будучність всї золоті грошії що находив у них, що рана під подушкою.

Коли мальчики виросли, прибраний отець повів їх раз в лїс і сказав:

— Сегодня, дїти, я випробую вас, як ви вмієте стріляти: тоді я рішу, чи можна вже назвати вас мистцями (майстрами) своєї штуки.

Всї три засіли ся в корчи, однак прийшло ся їм довго чекати: дичина довго не показувалась. Вкінці стрілець підніс очи в гору і побачив стадо снїжнобілих гусий, що летіли в виді трикутника. Тоді він сказав до одного з близнюків:

– Нуже, застріль мені по одній гусці з кождого кута.

Той вистрілив і видержав пробу Небавом потім перелетіло друге стадо гусий, що мало вид цифри два. Тоді стрілець приказав другому молодцеви застрілити по птици з кождого кута, і тому також удалася штука.

– Но – промовив стрілець — тепер я оголошую вас справжніми стрільцями: ви прекрасно знаєте своє діло.

Потім пішли оба брати в ліс, відбули між собою нараду і щось порішили. Вечером, коли засіли до стола, сказали до свого прибраного вітця:

– Ми не возьмемо в рот ані кусника і не торкнемо ся нічого, поки не пообіцяєш сповнити нашу просьбу.

— Яка-ж ваша просьба? — запитав стрілець.

— От ми вивчились твоєї штуки — відповіли они — пусти же ти нас пробувати своїх сил на широкім сьвітї. Позволь нам піти звідси на мандрівку.

— Ви говорите, як правдиві стрільці — сказав весело старець. Я й сам хотів того. Ідіть з Богом вас ожидає щастє.

Потім всі три весело повечеряли.

Коли настав день розлуки, прибраний отець подарував кождому по добрій стрільбі і по собаці і казав їм взяти собі з перехованих золотих гроший, кілько вважають потрібним. Потім відпровадив їх, а на прощанє дав їм блискучий ніж, кажучи:

— Як вам колинебудь прийде розлучити ся, встроміть той ніж в яке-небудь дерево на перехрестю, а хто перший з вас верне ся на то місце, той пізнає, що стало ся з єго братом: коли він умер, то ніж заржавіє з тої сторони, куди він пішов; а коли він ще живий, то ніж остане так самоблискучий як тепер.

Брати пішли дальше і зайшли в ліс так великий, що вибрати ся з него за день не було можна. Тому постановили переночувати в лїсї і зїли всї засоби, що мали в стрілецьких торбах. Але й на другий день не удало ся їм вибратись з лїса, а тимчасом вийшла їм їда. Тоді оден брат каже до другого.

— Треба щонебудь застрілити, а то прийде ся голодувати.

1 він набив стрільбу і став оглядати ся довкруги. На то перебігає старий заяць; стрілець прицілив ся, но заяць крикнув до него чоловічим голосом:

Добрий стрільче, не забивай мене. За то дам тобі двох зайчиків.

По тих словах скочив в корчі і виніс звідтам двох зайчиків; але зайчики були такі маленькі і жвавенькі, що стрільці не мали серця забивати їх. Тому они не убили їх, а зайчики побігли за ними в слід. Небавом стрітили лисицю; брати хотїли стрілити до неї, но она промовила до них людським голосом — Добрі стрільці, не забивайте мене; а я за те віддам вам двоє лисенят.

І она справді винесла їм двоє лисенят, але стрільці не хотїли убивати їх, і ті разом з зайчиками побігли за ними. Небавом потім з лісної гущавини вийшов вовк; стрільці прицілили ся до него, но вовк закричав:

— Добрі стрільці не забивайте мене; а я за те дам вам двоє вовченят.

Стрільці пустили і вовченят до попередних звірят, і ті пішли за ними.

Потім стрітили медведя, но єму також хотіло ся ще пожити на світі, і тому крикнув до них:

— Добрі стрільці, не убивайте мене; а я за те дам вам двоє медведят.

Медведята прилучили ся до инших звірят, так що всіх набрало ся вже осмеро. Наконець попав ся стрільцям лев. Він ступав, потрясаючи гривою, но стрільці не налякались єго, а прицілили ся до него. Но і лев став просити о пощаду і обіцяв принести двох левиків.

І він дійсно притаскав двох левиків, і таким способом у стрільців були два левики, двоє медведят, двоє вовченят, дві лисички і два зайчики. Всі звірята йшли за ними і служили їм, но стрільці все таки остали ся голодні Вкінці они сказали лисичкам:

— Ей ви хитренькі, ви мабуть на вигадки спосібні, а ну-но дістаньте нам чогонебудь попоїсти.

— Добре — відповіли лисички тут не далеко є село, звідки ми вже не раз таскали курий. Коли хочете ми покажемо вам туди дорогу. Брати пішли в село, купили їди, дакормили зьвірят і потім знова пустили ся в дорогу. А що лисички знали дуже добре всі місця, де були кури, то стрільці вже більше не збивали ся з дороги.

Так они довго бродили по широкім сьвітї, но ніде не найшли місця, де-би їх взяли на службу разом.

— Видко, нїчо не вдієм, прийде ся нам розстати – сказали они.

Звірятами поділились так, що на кождого припало по льві, по медведю, по вовку, по лисиці і по зайцю. Потім розпращались, давши собі слово любити оден одного до смерти, і встромили в дерево ніж, що їм дав прибраний отець, та пішли оден на схід, а другий на захід сонця.

Молодий брат прийшов скоро зі своїми звірятами в город, що весь був обтягнений чорною крепою. Він зайшов в гостинницю і запитав хазяїна, чи не може він примістити у себе зьвірят. Хазяїн призначив їм комнату, де в стїнї була щелина. Заяць поліз сейчас в ту щелину і дістав звідтам качан капусти, а лисичка стащила собі курочку, а потім зїла й когута. Но вовк, медвідь і лев були за великі і не могли перелізти в щелину. Тоді хазяїн казав завести їх на луг, де лежали корови, і зьвірі наїли ся доволі. Подбавши так о звірят, стрілець став питати хазяїна чому то город має такий жалібний вид.

— Тому — відповів хазяїн — що завтра дочка одиначка нашого короля має умерти.

— Чи она може така дуже хора? — запитав стрілець.

– Нї — відрік господар — она сьвіжа і здорова, а все таки мусить умерти.

— Як же то? — питає стрілець.

— А от як: там, над самим містом, стоїть висока гора, а на тій горі жиє змій. Що року мусимо ему давати зїсти невинну дївчину, а як нї, то він опустошить цілу околицю. Но тепер всї дївчата вже віддані, остала лише одна королівна; а що змій помилуваня не знає, то прийде ся віддати і її. Має то стати ся завтра.

— А чому-ж не убють змія? запитав стрілець.

– Ах! — сказав господар — богато лицарів вже бралось за те, но всї заплатили житєм. Король обіцяв, що хто убє змія, той оженить ся з єго дочкою, а по єго смерти дістане цілий край.

Стрілець не сказав на те ні слова, по другого дня рано забрав всі свої звірята і пішов з ними на ту гору, де жив. змій. На вершку гори стояла маленька церков — з на вівтарі три кубки наповнені вином; під ними була напись: „Хто випє вино з тих кубків, той стане ся найсильнійшим чоловіком на сьвітї і буде міг воювати мечем, що заритий в землі коло порога“. Стрілець не рішив ся випити з кубків, но виходячи з церкви, відшукав заритий в землю меч, тілько що підняти єго не міг. Тоді вернув ся, випив всї три кубки вина і почув в собі таку силу, що сейчас підняв меч і скоро навчив ся ним володіти. Як надійшла пора видати королівну змієви, король зі всіма своїми дворянами пішов її проводити. Королівна ще здалека побачила стрільця на вершку гори, она подумала, що то сам змій стоїть і чекає на цю, отже зі страху не хотіла вже йти дальше.

Но потім, подумавши, що ціле місто може згинути задля неї, она зібрала всю свою силу і пішла дальше сумною дорогою. Король з придворними вернули до палати, переняті глубоким болем; оден тілько маршалок короля остав ся глядіти, що дальше буде.

Як королівна вийшла на гору, побачила там молодого стрільця замість змія. Той став її потішати обіцянкою, що він виратує її; потім завів її в церков і там запер. Та ледви упорав ся з тим, аж ту прилетів з страшним шумом семиголовий змій. Побачивши стрільця, змій дуже здивував ся і запитав: Ти пощо прийшов сюди на гору?

— Того, щоби з тобою бити ся! – відповів стрілець.

— Богато лицарів поклало тут свої голови, і тебе ожидає та сама доля! — сказав змій і став сипати огнем зі всіх своїх пащ. Від того огню мала запалити ся трава і тодї стрілець мав задусити ся в димі; но в ту мить збігли ся звірі і сейчас задоптали огонь. Тоді змій кинув ся на стрільця, но той махнув мечем так, що в воздусї засвистало і відрубав на раз три голові змієви. Тодї той змій уже зовсім розярив ся, підняв ся в воздух і зачав сипати огнем на стрільця; опісля хотїв було опять кинути ся на него, но той знову махнув мечем і відрубав ему єще три голови. Потвора ослабла і упала на землю. Все таки трібувала ще раз кинути ся на стрільця, но той зібрав послїдні сили і відрубав єї хвіст. Потім стрілець так чув ся втомлений, що вже не міг дальше вести борби; тому то крикнув на своїх звірят, і ті в одній хвилі розірвали змія на кусні.

Коли все скінчило ся, стрілець відомкнув церков і найшов королівну, як лежала на долівцї без памяти; так она налякала ся була змія. Він виніс її на свіжий воздух, а як она отямилась і отворила очи, показав ій убитого змія і сказав, що тепер она виратована. Королївна, розуміє ся дуже втішилась і сказала:

— Тепер ти будеш моїм мужем: знай, що мій отець обіцяв видати мене за того, хто убє змія.

Потім зняла з шиї коралі і роздавала по низці звірятам в нагороду за їх поміч, причім лев дістав низьку з золотою застяжкою. А стрільцю подарувала свою хустку, на котрій було вишите єї імя. Той пішов, вирізав язики з усіх семи голов змія і завязавши їх в хустку, сховав.

Відтак стрілець, утомлений огнем і борбою, сказав королївній:

— Ми обоє такі втомлені, що не вадило би трохи відпочати.

Королївна згодила ся на се. Тоді обоє положились на землю і наказавши льву сторожити, щоби ніхто не напав їх несподівано, твердо заснули. Лев поклав ся коло них сторожити. Но він був утомлений борбою, тож покликав медведя і сказав ему:

— Положи ся коло мене, я пересплю ся трохи, а як що приключить ся, збуди мене.

Медвідь ляг коло него, по й він був утомлений тож покликав вовка і сказав:

– Положи ся коло мене; я пересплю ся трохи, а як що приключить ся, то збуди мене.

Вовк ляг коло медведя, но і він був утомлений тому покликав лисицю і сказав їй:

— Положи ся коло мене; я пересплю ся трохи, а як що приключить ся, то збуди мене.

Лисиця лягла коло него; но й она була втомлена, тож покликала зайчика і сказала ему:

— Положи ся коло мене; я пересплю ся трохи, а як що приключить ся, то збуди мене.

Заяць ляг коло лисиці; но й він бідняга також був утомлений, а не мав бідний ким заступити ся. Заснув, і так спали вже всі: королівна, стрілець, лев, медвідь, вовк, лисиця і зайчик, і то спали всі твердим-найтвердшим сном.

Тимчасом королївский маршалок, що мав здалека слідити за тим, що буде на горі, дивив ся, дивив ся, а видячи, що змій не летить з королівною, а на горі всьо тихо, здобув ся на відвагу і поліз на гору. ї що-ж бачить? На землі лежить змій. пірваний на кусні, а трохи дальше лежать королівна і якись стрілець з своїми звірятами, і кріпко сплять.

Маршалок був чоловік злий і хитрий. Не довго думаючи, хватив свій меч, відрубав стрільцеві голову, а королівну взяв на руки і поніс її з гори. Тут она збудила ся й злякала, бо маршалок сказав єї:

— Тепер ти в моїх руках і тому всім говорити мусиш, що то я убив змія.

– Не можу я так говорити — сказала она — бо змія убив оден стрілець зі своїми звірятами.

Тодї маршалок витяг меч і погрозив, що сейчас убє її, коли она не послухає єго, тож она мусїла обіцяти говорити всьо, що він прикаже. Потім привів королівну до вітця, що з радости не міг отямитись, як побачив живою і неушкодженою ту свою дочку, котру мав вже за страчену. А маршалок сказав ему:

— То я забив змія і освбодив королівну та цілу околицю, тож хочу, щоби ти виконав свою обіцянку і дав за мене доньку.

На то король запитав доньки:

— Чи правда то, що він говорить?

– Ах так — сказала она. – Се правда. Тільки-ні я хочу, щоби весїлє було назначене не скорше як за рік.

Кажучи то, королівна в глубинї душі надїяла ся, що тимчасом почує щонебудь про свого милого стрільця.

Міжтим на горі зьвірі лежали коло свого убитого пана і спали дальше. Но тут надлетіла велика пчола і сіла заяцю на ніс: той зігнав пчолу лапкою і спав дальше. Пчола прилетіла вдруге, та заяць знову зігнав її лапкою. Вкінці пчола прилетіла третий раз і вжалила єго в ніс, що заяць прокинув ся.

Скоро зірвав ся, збудив лисицю, лисиця вовка, вовк медведя, а медвідь льва. Як той збудив ся і побачив, що королївної нема, а стрілець убитий, заревів на ціле горло і закричав:

— Хто то зробив? Чому ти бурмило, не збудив мене?

А медвідь до вовка: Чому ти вовче, не збудив мене?

А вовк до лисицї: Ти чому не збудила мене?

А лисиця накинулась на заяця: Ти чому не збудив мене?

Оден тілько сердега заяць не знав, що відповісти, і вся вина спала на него. Тоді всі звірята хотіли накинути ся на него, но заяць став благати їх, кажучи:

— Не вбивайте мене, я знов еживлю нашого пана. Я знаю гору, де росте оден корінь: кому положити єго в рот, той вилічить ся з всякої рани і болю. Тілько тая гора далеко; двіста миль звідси.

Тоді лев сказав:

— Даю тобі двайцять чотири годин часу, щоби ти побіг і вернув ся сюди з чудесним коренем.

Заяць сейчас скочив і счез з очий, а за добу вернув ся і приніс корінь. Тоді лев приложив голову стрільцеви, заяць вложив ему в рот корінь і сейчас голова зросла ся з тілом. серце на ново забило і стрілець ожив.

Але збудивши ся і побачивши, що королївної нема, він озлобив ся і подумав:

— Певно она втїкла, поки я спав щоби спасти ся від мене.

Однак лучило ся, що лев в поспіху приставив свому панови голову потилицею наперед; та стрілець так був перенятий своїм горем задля страти королївної, що з початку і не замітив того. Але за обідом, як став їсти, запримітив, що голова обернена у него до плечий, і не розуміючи, що то за диво, зачав розпитувати звірят, що то такого стало ся, поки він спав. Тут уже прийшло ся львови розповісти, як они від утоми заснули, а як пробудили ся, то побачили его мертвого з відрубаною головою; як заяць бігав за оживляючим коренем і як він, лев, в поспіху, приставив ему голову потилецею наперед. Але він, лев, обіцяв сейчас направити похибку, і зірвавши знова голову зі стрільця, обернув її, як треба, а заяць вилічив рану коренем.

Однак стрілець був дуже засумований.

Він знова пішов мандрувати по широкім сьвітї і заставляв своїх зьвірят танцювати перед людьми. Лучилось, що саме за рік він прийшов знова в то саме місто, де виратував королівску дочку від змія. На той раз ціле місто було обведене пурпуровими матеріями. Тоді він спитав ся господаря гостинниці:

— Що то значить? Тому рік ціле місто було обтягнене жолібною материєю, а тепер оно прибране святочно. На то сказав хазяїн:

— Тому рік мали королівску дочку віддати зміеви, но маршалок вступив з ним в бій і убив єго; завтра-же будуть справляти весїль з королівною. Тому то місто було тоді обведене чорним, на знак смутку, а тепер, на знак радости, єго украшають пурпуром.

Другого дня, коли мало відбути ся весїлє, стрілець перед обідом -сказав до господаря:

— А що господарю, як ти міркуєш, чи буду я сегодня оттут у тебе їсти хліб з королїского стола?

— Ей, чейже ні! — кликнув господар. Закладаю ся о сто золотих, що тому не бувати.

Стрілець заложив ся о ту суму, потім покликав заяця і сказав ему:

— Іди, мій милий зайчику, і принеси менї хліба, що їсть сам король, Зайчикови, найменше значному з цілої звірячої компанії, нікого було посилати місто себе; тож прийшло ся ему виправитись самому.

— Біда — каже він — як тільки я покажу ся на улицї оден, всі собаки поженуть ся за мною.

Так оно й сталось. Як тільки собаки вгляділи зайчика, пустили ся за ним в погоню і доконче хотіли зубами впялити ся ему в шкіру. Але куди! Зайчик полетів що духу і нараз ускочив в сторожеву будку так, що вартівник навіть не спостеріг. Собаки стали сунути ся за ним, но вартівник жартувати не любив і так почастував їх, що ті з виском і витєм відбігли назад. Коли заяць узрів, що вороги забрали ся, кинув ся в палату до королївскої дочки, сів у неї під столом і давай лапкою царапати їй по нозі:

— Іди собі — крикнула королівна, думаючи, що то єї собака.

Заяць знов поцарапав їй по нозї, а она знов крикнула на него; но заяць не переставав, так що королївна наконець поглянула під стіл і пізнала зайчика по коралях. Тодї она взяла єго на руки, понесла до своєї комнати і сказала:

— Зайчику миленький, чого тобі треба?

А заяць відповів:

– Мій пан, той, що убив змія, є тепер тут і післав мене за тим хлібом, що їсть сам король.

Королівна утішилась дуже, сейчас післала за пекарем і веліла ему принести такого хлїба, що їсть сам король. Але зайчик сказав:

– Нехай пекар сам піде зі мною бо собаки відберуть мені хлїб.

Пекар так і зробив і поніс хлїб до дверий гостинницї. Тут зайчик став на задні лапки, в переднї взяв хлїб і поніс єго до свого пана. Тодї стрілець сказав до господаря:

— От бачиш господарю, я виграв заклад.

Господар не міг вийти з дива, а стрілець говорить знова:

Та то хлїб, я хочу покушати і печені з королївского стола!

– Но, но, то ще дасть ся видїти! — сказав господар, однак закладати ся вже більше не хотів.

Тоді стрілець закликав лисицю і сказав їй:

— Лисичко-сестричко, побігни но ти та принеси мені печені, що їсть сам король.

Лисиця знаменито знала всі закаулки, тому пішла задами і заулками, так що ні одна собака її не занюхала і сховавши ся під стіл королївної, зачала царапати її по нозї. Тут уже королівна сама нагнула ся і пізнавши лисицю по коралях, завела її в свою комнату і сказала:

— Лисичко сестричко, чого тобі треба?

А лисичка їй на то:

— Мій пан, той сам, що убив змія є тут і післав мене просити у тебе печені, що їсть сам король.

Тоді королівна післала за кухаром і приказала ему приладити таку, печеню, що їсть сам король, і віднести за лисичкою до дверий гостинницї.

Тут лисичка взяла у него з рук полумисок, вперед змахнула хвостом мухи, що понасідали на печеню, а потім занесла свому панови:

— От видиш, господарю — сказав стрілець — тепер у нас єсть уже і хліб і печеня. Бракує лише тої ярини, що їсть король.

І він покликав вовка і сказав ему:

Піди но, сїрий, і принеси мені тої ярини, що їсть сам король.

Вовк пішов прямо в палату, бо нікого не бояв ся, а як прийшов в комнату королївної, потягнув її з заду за одїж. Она оглянулась і пізнавши єго по коралях, сказала:

Чого тобі треба, мій сїрий?

А вовк їй на то:

— Мій пан, той сам, що убив змія, є тут і післав мене за тою яриною, що їсть сам король.

Тоді королївна післала за кухаром і веліла ему приладити таку ярину, яку їсть король, і віднести її за вовком до дверий гостинницї. Тут вовк взяв у него полумисок і приніс свому пану:

— От видиш, господарю, — сказав стрілець — тепер у мене є і хлїб і печеня і ярина; но я хотів би ще тої лєґуміни, що їсть сам король.

І він покликав медведя та сказав ему:

– Слухай но, Мисю, мабуть і ти любиш солодощі. Іди но в палату та принеси мені лєґуміни, що їсть сам король.

Медвідь пішов простісінько в палату, а всї стрічні розступались перед ним. Коли дійшов до сторожевої будки, жовнїрі наставили оруже проти него і не хотіли єго перепустити, але медвідь станув на задні лаби і давай на право і на лїво роздавати позаушники, так що позбивав з ніг усіх жовнірів. Відтак перейшов прямо до королївної, станув їй за плечима і тихо закричав. Она оглянулась, пізнала медведя і приказала ему йти за собою в єї комнату. Тут она запитала єго:

— Милий Мисю, чого тобі треба?

А медвідь їй на то:

— Мій пан, той сам, що забив змія, е тут і казав мені просити тебе лєґуміни, яку їсть сам король.

Тоді королівна післала за цукорником і приказала ему спечи такий торт, який їсть сам король, та понести его за медведем до дверий гостинниці. Тут Мисьо наперед позлизував ті нацукровані кришки, що відорвали ся від торта, потім ста на задні лаби, взяв полумисок і доніс до пана.

— От видиш, господарю – сказав стрілець — тепер у мене е і хлїб і печеня і ярина і торт. Но мені хочеся ще й вина, що не сам король. І він покликав свого льва та сказав ему:

— Друже мій, левику, мабуть і ти не від того, щоби напити ся доброго вина; піди но й принеси доброго вина, яке пє сам король.

Тодї лев показав ся на улицї, а всї, побачивши єго. розбігались зі страху; коли підійшов до сторожевої будки, пробували спинити єго, но він тілько заричав, а всї так і відскочили від него. Лев пустив ся прямо до королівскої салі і застукав хвостом в двері. Королївна сейчас вийшла і спершу налякалась була льва, але, пізнавши єго по золотій застяжцї від свого намиста, повела єго до своєї комнати і запитала:

— Чого тобі треба, мій милий льве?

— Мій пан, той сам, що убив змія, є тут і приказав менї просити тебе того вина, що пє сам король.

Тодї королївна прикликала підчашого і приказала принести того вина, що пє сам король.

Но лев сказав:

Я сам піду з ним і догляну, щоби він менї дав правдивого.

І лев удав ся до пивницї, а як прийшли туди, шафар трібував налити ему простого вина, що пє королївска служба, но лев сказав:

— Чекайно любенький, дай менї вперед покоштувати сего вина.

І наливши собі пів відра, випив єго душком і сказав:

— Ні, братчику, мене не зведеш: то не се вино.

Шафар поглянув скоса на него, однак пішов і хотів наляти з другої бочки, де було вино для маршалків.

— Пожди но — сказав лев — дай менї вперед покушати й того вина.

І він націдив собі з пів відра і випив:

– Но, товже ліпше, а все таки не те.

Росердив ся тоді шафар і став ворчати:

— Така дурна скотина, а хоче уходити за знатока вина.

Но лев дав ему такий позаушник, що він так і розтягнув ся на землю, а як прочуняв, то не кажучи нї слова, завів єго в окрему маленьку пивницю, де стояло королївске вино, котрого крім короля ніхто не пив. Лев спершу налив собі пів відра, покушав вина і сказав:

— Оттак, се вже буде справедливе. Налий но мені шість бутельочок. Відтак вийшли они з пивниці но скоро тілько лев вийшов на сьвїжий воздух, зачав завертати ся, бо трошки упив ся був, і шафар мусів таскати вино до самих дверий гостинницї. Тут лев взяв від него кошик з бутельками і заніс єго до свого пана.

— От видиш господарю – сказав стрілець — тепер у мене єсть хліб, печеня, ярина, торт і вино, всьо то саме, що подають королеви. А тепер я попирую з моїми другами.

І він сів за стіл і став їсти і пити, дав також попоїсти і напитись заяцю і лисиці, вовку медведю і льву та був дуже втішений, бо побачив, що королівна все ще любить єго. Пообідавши, сказав господареви:

— Но, господарю, я наїв ся і наїв ся як сам король. Тепер піду в королївску палату і оженю ся з королівною.

– Та як се можна? — спитав хазяїн. — Таж у королївної єсть уже жених, і сегодня має бути їх весїлє.

Тоді стрілець добув хусточку, що єму подарувала королівна на змієвій горі, і де були у него завязані сім язиків потвори, і сказав:

— А от я добю ся свого при помочи того узла. Господар поглянув на хусточку і рік:

— Но, вже чому иншому, але сему я нї за що не повірю. Я готов поставити на заклад свій дім з двором.

А стрілець взяв кошик з тисячкою золотих, положив на стіл і промовив:

— А я ставлю отсе!

Міжтим король, сидячи за столом, сказав до дочки:

— Що то за зьвірята снували ся у тебе цілий день по палаті? А королівна відповіла:

— Я не можу пояснити тобі, але пішли по властителя тих звірят, а тоді пізнаєш, в чім діло.

Король післав слугу закликати того чоловіка, і слуга вступив в гостинницю саме в ту минуту, коли стрілець закладав ся з господарем гостинницї. Тоді стрілець сказав:

— От бачиш, господарю, короть вже прислав по мене слугу, але я ще не піду.

І він сказав слузі:

— Донеси королеви, що я прошу вислати мені королївску одіж шестірню і слуг.

Почувши то, король спитав ся своєї дочки:

Що тут мені чинити?

А она відповіла:

— Пішли за ним, як він просить, тоді й побачимо, в чім діло.

І король післав ему королївску одіж, шестірню і слуг.

Скоро лише стрілець побачив їх сказав до хазяїна:

— От бачиш, господарю, за мною таки прислали, як я хотїв.

Потім одяг ся в королївске убране, взяв з собою хусточку зі змієвими язиками і поїхав до короля.

Коли той побачив єго, сказав ДО Доньки:

— Скажи но мені тепер, як мені приймити єго?

— Вийди єму на стрічу, так лїпше буде — відказала она.

Король справді вийшов насупротив стрільця, завів єго до палати, а звірі ішли за ними. Тут король посадив єго між собою а королівною; маршалок-жених сидів по другій стороні стола, але стрільця він не пізнав. Саме тоді показували гостям сім голов змія і король сказав:

— Отсих сім голов відрубав змієви мій маршалок, тому-то я й видаю за него дочку.

Тут підняв ся з місця наш стрілець і отворивши сім пащек потвори, спитав:

— А деж язики змія?

Налякав ся маршалок, поблід весь і не знав що й казати; наконець в страху пробурмотів:

— У зміїв не буває язиків.

На то стрілець відповів:

— Брехунам справді не годило би ся мати язика, но у зміїв є, а язики змія — то справедлива приміта, що по ній можна пізнати побідника Потім розгорнув хусточку, а в тій лежали всі сім язиків, і коли він зачав приставляти їх в кожду пасть— всї знадобились. Опісля взяв хусточку на котрій було вишите імя королївної, і показавши їй, запитав кому она її подарувала:

— Тому, хто убив змія — відповіла.

Тоді він покликав своїх зьвірят, зняв з кождого шнурок коралів а з льва золоту застяжку і показуючи королївній, запитав єї, чиє то:

— Коралї і золота застяжка були мої — відповіла она — но я їх роздала звірятам за те, що они помогли убити змія.

Тодї вже стрілець розповів всьо, як було:

— Коли я утомлений борбою, ляг відпочити, маршалок відрубав менї голову, потім пірвав королівну і переконав всіх, що то він убив змія, але що він сказав неправду, на те найліпший доказ — язики, хустинка, і ожерелє:

Потім розказав, як зьвірі вилічили єго при помочи чудесного кореня, як він цілий рік бродив з ними, як вкінци опять прибув сюди і дізнав ся від господаря гостинницї о обманї маршалка. Тодї король запитав свою дочку:

— Чи правда, що той чоловік убив змія?

— Так — відповіла королівна — то щиріська правда. Тепер я можу відкрити поганий обман маршалка. Він вимусив на менї присягу, не зрадити єго, але тепер правда й без мене вийшла на верх. От чому я й просила, щоби весїлє було аж через рік.

Тоді король приказав покликати своїх дванайцять радних, щоби судити маршалка: а ті присудили, щоби розірвати чотирма биками.

Так заплатив маршалок за своє обманьство. А король видав свою доньку за стрільця і іменував єго своїм наслїдником. Весїлє виправлено дуже шумне, а молодий король післав за своїм рідним і прибраним вітцем і обсипав їх скарбами.

Не забув він і господаря гостинницї, прикликав єго до себе і сказав.

— От бачиш господарю, я таки оженив ся з королівною.

Тепер твій дім з цілим двором належить до мене.

— Так оно й слідує по закону! відповів господар.

Но молодий король сказав на то:

— Але я поступлю з тобою не по закону, а милосердно? нехай твій дім з двором остане ся при тобі, а в додатку возьми єще собі і тую тисячку золотих.

І став молодий король жити з жінкою щасливо і весело. Часто він Їздив на лови, бо то була єго улюблена розривка, а вірні зьвірі все товаришили ему. Недалеко міста находив ся лїс о котрім ходили слухи, що в нїм несамовито, а хто раз туди попаде, не скоро звідтам вибере ся. Почувши то молодий король, захотів полювати там і доти не давав спокою старому королю, доки той не призволив. Тоді поїхав в лїс з великою дружиною а підїхавши до лїса, побачив снїжнобілу ланю і сказав до своїх дружин-. ників:

— Стійте тут, поки я не вернусь. Я хочу пустити ся за тою гарною дичиною.

І він пігнав ся в лїс за ланею, а зьвірята за ним.

Дружина остала і дожидала єго до самого вечера, но він не вернув ся. Тоді они вернули ся в палату і донесли молодій королевій, що молодий король пігнав за білою ланею в зачарованім лїсї і вже більше не вертав.

Зажурила ся молода королева. Міжтим король все гнав ся і гнав за прекрасною ланею, але ніяк не міг дігнати єї. Тілько що йно прицілить ся до неї, а она помчала в другий бік, поки наконець зовсім не щезла з очий. Вкінци замітив, що зайшов дуже далеко в лїс і взявши свій ріг, зачав трубити, но відповіди не було, тому що люди не могли вже чути. Тимчасом стало смеркати і тоді, переконавши ся, що єму того дня вже не вернути ся домів, злїз з коня, розложив під деревом огонь і постановив тут переночувати.

Сидить він собі коло огня, а зьвірята положилсь коло него: нараз причуло ся єму, що чує людский голос. Оглянув ся, але не міг нікого замітити. Небавом ему знова причуло ся з вершка, мовби хто стогнав. Він підняв голову і бачить: сидить на дереві старуха і стогне:

— У, у, у! як мені студено!

— Так що-ж — сказав король— злізь на діл, старухо, і загрій ся при огни.

– Боюсь! — сказала она — твої зьвірі зїдят мене.

– Не бій ся, старенька, они не діткнуть ся тебе — сказав він.

А тая старуха була чарівниця і каже:

— От скину тобі з дерева прутик; ти тілько удар тим по спині своїх звірят, а они мені нічого не вчинять.

І скинула ему прутик, та тільки молодий король ударив ним своїх звірят, як они стали неподвижними і перемінили ся в каминї. А чарівниця, побачивши ся вже безпечною від звірят, скочила з дерева діткнула ся й короля прутиком і перемінила єго в камінь. Тодї она зачала хихотати ся і затаскала єго і звірята в рів, де вже много таких каменів лежало.

Тимчасом молода королева, видячи, що муж все таки не вертає, зачала чим раз більше тревожити ся. Лучилось як раз, що в ту пору прийшов в тоє королівство другий брат, котрий по розстаню пішов був на схід сонця. Цілий час шукав він собі служби, але не находив і блукав по широкім сьвітї, заставляючи своїх зьвірят танцювати на розривку людям. Нараз прийшло єму до голови пійти поглянути на той ніж, що они з братом встромили перед розлукою в дерево, бо хотів пізнати, як живе ся єго брату. Прийшов на перехресте, поглянув, а братова сторона вже напів заржавіла. Налякав ся він і подумав:

— Видко, з моїл братом прик-. лючилось велике нещастє. Но якось я єще виратую єго, бо тілько половина ножа заржавіла.

І пішов з своїми звірятами на захід сонця, а як прийшов в столицю, вартові при городских воротах вийшли ему на зустріч і запитали, чи не треба вперед оповістити про него жінцї, бо молода королева вже два днї тужить за ним і все боїть ся, чи не погиб він в зачарованім лїсї. Вартівники думали, що той стрілець є молодий король, бо він був зовсім подібний до свого, брата, і такім самі звірі бігли за ним. Але стрілець сейчас догадав ся, що річ веде ся о браті і подумав:

– Лучше буде, як мене стануть уважати за мого брата: таким способом лекше мені прийде виратувати єго.

Тож приказав повести себе в палату. Тут єго стрітили з великою радостию. Молода королева взяла єго за свого чоловіка і запитала, чому єго так довго не було. Но він відповів:

– Я заблукав в лїсї і ледви вибрав ся на дбру дорогу.

Розвідавшись всьо про чарівний лїс, він сказав, що хоче єще раз полювати в нїм. Надармо старали ся старий король і молода королева відклонити его; він наставав на своїм і ви правив ся в лїс з великою дружиною. Коли підїхав до лїса, лучило ся з ним то саме, що із братом: він побачив снїжнобілу ланю і сказав до своіх дружинників:

— Останьте тут і зачекайте, поки я верну ся: я хочу пустити ся за тою гарною дичиною.

І помчав ся в лїс, а звірі за ним. Но ему не удало ся дігнати ланї, а тичасом заїхав так далеко, що прийшлось заночувати в лїсї. А як розложив огонь в лїсї то почув над собою чийсь стогін:

— У, у, у! як мені студенно?

Він підняв голову і побачив на дереві ту саму чаріницю.

Тоді він сказав їй:

— Як ти змерзла, бабусенько, то злізь в діл і загрій ся при огни.

– Нї – відповіла она — я бою ся твоїх зьвірят.

— Не бій ся — сказав стрілець — они не вдїють тобі нічого.

І старуха крикнула тоді з дерева, як і першим разом:

— Я кину тобі з дерева прутик; як удариш ним зявірят, то они мене не рушать.

Почувши то, стрілець почув не довіру до старухи і відповів:

— Своїх звірят я бити не буду; зійди в діл, а як нї, то я стягну тебе.

Тоді она закричала: Чого тобі треба? Ти не сьмієш рушати мене!

Але стрілець погрозив:

– Як не зійдеш добровільно, то я зжену тебе кулею.

— Що-ж, стріляй! — кричала старуха — я не бою ся твоїх куль.

Стрілець прицілив ся і стріли до неї, але оловяні кулі були безсильні проти чарівниці і відскакували від неї. Но стрілець був розумним чоловіком: він відорвав від своєї одежі три срібні ґузики і набив ними стрільбу, тому що на то вже не мали сили ніякі чари. І ледви тілько він вистрілив, як чарівниця упала в низ з страшним криком. Стрілець придоптав її ногою і рік:

— Слухай, стара відьмо, як ти менї сейчас не скажеш, де мій брат, то я хвачу тебе обома руками і кину в огонь.

Старуха налякала ся, почала просити пощади і сказала:

— Він зі своїми звірятами перемінений в камінь і лежить в рові.

Тодї стрілець потаскав її за собою до рова і сказав з грізним видом:

— Слухай, стара відьмо, сейчас оживи брата і всіх, що ту лежать, а як нї, то підеш в огонь.

Старуха взяла прутик і ударила ним по камінях, і в ту минуту брат ожив, а разом з ним богато инших людий. Купці, ремісники, пастухи вставали, дякували за виратоване і росходили ся кождий в свою сторону.

А братя-близнюки, побачивши оден одного, стали обіймати ся і цілувати і не тямились з радости. Потім хватили чарівницю, звязали її і кинули в огонь. А як она згоріла, ліс отворив ся нараз сам від себе, і зробило ся світло і ясно, так що видно було царску палату на 30 кілометрів. Брати пішли разом домів, а по дорозі розповідали взаїмно о всім, що з ними було. І коли молодший сказав, що він назначений наслїдником короля, другий промовив:

– Я так і догадував ся. Коли я прийшов до міста. а мене взяли за тебе, то всі віддавали мені королївскі почести. Молода королева взяла мене також за свого мужа і кинула ся обнимати мене при стрічі.

Як другий почув те, то ним опанувала така заздрість і лютість, що витяг меч і зрубав ним братови голову. Але скоро той упав мертвий і червона кров полила ся з ран, він почув глубоке розкаяне:

– Мій брат виратував мене — закричав він — а я в нагороду забив єго!

І він зачав голосно ридати. Но тутже прибіг єго заяць і обіцяв ся побічи за чудесним коренем. І таки сейчас помчав і приніс корінь в сам час: мертвий ожив знова і навіть не замітив, що був раненим.

Опісля пішли брати дальше, а молодший сказав:

— Ти подібний до мене, як дві каплї води; увійдім же в город крізь ріжні ворота і прийдім до короля з противних сторін.

Так они й вчинили. Брати розійшли ся в противні сторони. І от в одну і ту саму хвилю приходять вартівники з двох противних мійских брам і доносять старому королеви, що, молодий король вернув ся зі своїми зьвірятами з ловів.

— Як то може бути? Таж одні ворота від других о цілу милю віддалені! — сказав король дивуючись.

Аж ось оба брати підїхали з двох противних сторін і вступили на рундук.

Тодї король спитав дочки:

— Хтож твій муж? Они подібні оден до другого як дві каплі води я сам пізнати не годен!

Молода королева налякалась і не знала, що діяти. Але нараз она згадала про ожерелє, що дала звірятам, і оглянувшись, побачила на однім льві золоту застяжку. Тодї она радісно закричала:

— За ким піде той лев, той є моїм мужем.

Молодий король засміяв ся і сказав:

— Так, так, той сам.

Відтак всї посідали за стіл, їли пили і весили ся. І від того часу зажили оба брати в розкошах.

Facebook

Whatsapp

Messenger Telegram

Поділитися

Прочитайте 5-хвилинну казку

Морська свинка

Корольок та ведмідь

Дід і онук

Вивчайте мови. Двічі торкніться слова.Вивчайте мови в контексті з Childstories.org і Deepl.com.

Інформація для наукового аналізу