Богоданна доня Цариці Небесної - Казка братів Грімм

На возліссі великого й густого гаю жив один дроворуб разом зі своєю дружиною. У них була тільки одна дитинка — дівчинка трьох років. Та вони були такі вбогі, що траплялося часами, — не було у них насущного хліба ні лусточки, і вони самі не знали, чим годуватимуть малу дитину. Одного дня пішов дроворуб у гай на звичайну свою працю, став рубати ліщину, а думки осіли його голову, мов хмари в дощ. Коли зирк, — аж перед ним стоїть якась огрядна, дуже вродлива молодиця, а у неї на голові сяє вінчик, зложений з ясних зірок, мов квіток. Та молодиця й каже чоловікові: — „Я — Божа Мати, Діва Мария. Я знаю, що ти дуже білуєш, що тебе опали злидні, і тобі нічим годувати дитини. То принеси сюди свою доню: я хочу стати їй матірʼю і догляну її сама.“ Дроворуб послухався, приніс дитину й віддав Діві Мариї, котра забрала дівчину до себе на небо. Там їй було дуже гарно: вона їла самі медяники та пундики, пила самі вершки з молока, вдягалася в золоту одіж і гралася з янголятками. Як уже добре підросла вона, минув їй чотрнадцятий рік, гукнула якось її до себе Богородиця й сказала: „Моя люба дитино! Мені треба їхати в далеку дорогу, то на ось тобі на схову оці тринадцять ключів від дверей Царства Божого. В усі дванадцять світлиць Царства можеш, коли забажаєш, піти й роздивлятися там всі роскоші й чудеса сили Божої, а в тринадцяту, до якої приходиться оцей манесенький ключик, аж ніяк не ходи, бо тобі туди ходити заборонено.

Гляди ж, доню, стережись туди заглядати, не відмикай замка, бо будеш безщасною.“ Дівчина обіцяла, що буде слухняною, а як була уже Богородиця за цариною Царства Божого, то почала вона роздивлятися всі житла праведних на тому світі. Кожного дня вона відмикала одні двери, аж покиль не обійшла всі дванадцять кімнат. В кожній кімнаті сидів один апостол, оточений роскошами та великою славою. Дівчинка дуже втішалася, бачучи ті роскоші та красу, і всі янголочки, що ходили за нею слідком, так само втішалися разом з нею. Після того зосталися тільки одні двери, куди дівчинці заборонено було увіходити, і, як нарочито, їй страшенно стало кортіти довідатися, що б там, в тій кімнаті, могло бути приховане? Вона почала прохати янголів: „Зовсім відчиняти тих дверей я не буду і увіходити в ту кімнату так само не буду, та мені дуже хочеться одімкнути її і хоч одним очком глянути туди через малесеньку щілинку між дверима“. — „Ніяк не можна, — сказали янголи: то було-б великим гріхом — не послухатися Матери Божої і зробити те, що вона заборонила. Так можна накоїти великого нещася.“ Тоді дівчинка замовкла. Тільки-ж цікавість в її душі ніяк не вщухала, а навпаки росла й розжеврювалась і не давала ні в день, ні в ночі покою. І коли одного дня так склалося, що всі янголи пішли кудись з дому, вона подумала: „Тепер я сама-однісінька і можу зазирнути одним очком у щілинку і ніхто аж ніяк не довідається, що я те зробила“. Вона витягла ключик зі схови, і як був він уже в неї в руці, устромила вона його в замок, а як устромила, то повернула там його кругом. Тільки вона те зробила, як самі двери розскочилися, і дівчинка побачила в тій кімнаті посередині серед огнів і великого сяйва сиділа в усій своїй силі й славі Свята Тройця. Одну хвилинку вона дивилась, стоячи непорушно в великому здивованні, а потім їй закортіло ледве ледве доторкнутися тільки однією пучкою до великого сяйва. І як тільки вона доторкнулася, так відразу стала її пучка зовсім золотою. Тоді дівчину огорнув великий переляк, вона мерщій причинила двери, замкнула й побігла звідтіль геть. Та переляк не зникав, вона не могла ніяк заспокоїтись: за що-б не бралась,, чи за діло, чи за розвагу, однаково серце калаталося в грудях і все тіло на їй тремтіло. Так само ніяк не можно було стерти золота з пучки, скільки вже вона не мила й не шарувала рук, — нічого з того не виходило.

Небагато після того перегодя вернулася до господи Божа Мати, кінчивши свою подорож. Вона гукнула дівчинку до себе й звеліла вернути їй всі ключі. Коли та простягла Божій Матері увесь жмуток ключів, то глянула їй у вічи Богородиця й спитала: „Ти-ж не відчиняла тринадцятих дверей, як я тобі веліла?“ — „Ні, відповіла дівчина. Тоді Божа Мати поклала свою руку дівчинці на серце, почула, як воно калатається і не вгаваючи тьохкає й тьохкає в грудях, і одразу вже добре знала, що дівчина не послухалася її заборони й відмикала без неї двери нищечком. То Богородиця ще вдруге спитала: „То ти таки, справді, не відмикала?“ „Ні“, — удруге відповіла дівчина. Тоді подивилась Божа Мати на її пучку, що позолотилася від небесного вогню, і по цьому знаку бачила, що дівчина прошпетилась. Тоди вона ще раз, уже втрете, спитала: „Так ти того не робила? — „Ні“, — відповіла так само втрете дівчина. То Божа Мати, бачучи таку неправду, промовила: „Ти мене не послухалася, а крім того ще й збрехала мені. Ти більше не заслуговуєш бути на небі.

Як сказала те Діва Мария, так зараз-же дівчина кріпко заснула, а як прокинулася, то побачила, що вона опинилася внизу, долі на землі, серед лісних пущів та нетрів. Вона хотіла гукати на поміч і не могла звести голосу; вона скочила на ноги й хотіла бігти звідтіль і теж не могла, бо з усіх боків їй переступали стежку колючі терна, стаючи густою лавою перед нею, і їй несила була пересягнути через гострі колючки. У тій пустоші, де опинилась дівчина замкнутою, стояло старе порохняве, порожнє в середині дерево — воно стало їй за притулок. Як приходила ніч, дівчина влазила в те дупло й спала там: як лив дощ, або лютувала негода, там, в тому дуплі знаходила бідна грішниця собі захист. Ах, яке то було гірке їй життя бідній! А як згадувала вона, як до добре жилося їй попереду в Царстві Божому, як вона гралася там з янголятками, то гірко ридала нещасна. Годуватись їй доводилось корінцями та лісовими ягідками, скільки могла вона їх розшукати в тій околиці, де вільно було їй ходити. В осени вона збірала під деревами горіхи та сухий лист і позаносила їх до себе в дупло. Горіхи були їй зімою єдиною їжею, а коли дуже захолодало й пішов сніг, то щоб не замеркнути, вона, мов яке дике звірятко, заривалася в лист і грілася. Помалу її небесна одежа зовсім зносилася, подерлася на шмаття й попадала з тіла, — дівчина зісталася зовсім голою. Як світило сонечко, як верталося тепло, вона виходила з дупла на двір, сідала під деревом і грілася, а її довге роскішне волосся огортало її тіло з усіх боків, мов мантія. Так жила вона в нетрях рік за роком і терпіла нужду й горе на світі.

Раз по весні, як усі дерева знову вдяглися в свіжі зелені шата, полював в тому лісі король, ганячись за серною, і та серна шурхнула між кущі колючого терну, що оточував леваду дівчини. Король скочив з кОНЯ додолу, вийняв свого меча і ним викосив геть кущі терну й проробив собі вуличку. Як він уже пробився на чисту леваду то побачив під деревом дівчиноньку чарівної вроди. Вона сиділа коло свого дупла, вся до пʼят вгорнута довгим роскішним, мов золото, блискучим волоссям. Король спинився і дивився на гарну, мов ясна воря, дівчину зачарованим ком, далі наблизився до неї, загомонів, став її питати: „Хто ти, дівчинонько? Чого опинилась ти тут в оціх нетрях?“ Та дівчина не могла нічогісенько йому відректи, бо уста були в неї склеплені. А король все допитувався далі: „Може-б ти, дівчино, поїхала зо мною в мій замок?“ У відповідь вона легенько кивнула йому головою. Тоді король взяв її собі на руки, відніс і посадовив на коня й одвіз з собою до замку. А як були вони вже дома, то звелів король зробити дівчирі роскішне убрання, вдяг її як принцесу, і не було їй тут вже ні в чому нестачі. І хоч не могла вона говорити, та була такою прекрасною, приязною й такою привабною, що покохав її король всім своїм щирим серцем, а трохи перегодя, то й побрався з нею, як з любою дружиною.

Ледве минув тому рік, як знайшовся у королеви синочок. І коли вона ще не зовсім вичунявши від недуги лежала в свойому ліжку, зʼявилася в ночі перед нею Божа Мати й промовила: „Як що ти скажеш правду й признаєшся, що відчиняла заборонені двери, то я росклеплю твої уста й верну знову тобі мову. Як що ж ти й далі уперто стоятимеш на свойому, не каятимешся в гріху й говоримеш знову неправду, то я заберу з собою, твою маленьку дитинку.“ Тоді на хвилинку вернулась королеві мова, щоб вона могла дати Богородиці відповідь, та зоставалась вона упертою й неправдивою: „Ні, — сказала вона: я не відчиняла заборонених дверей“. Після того забрала Божа Мати новорождену дитинку до себе на руки й зникла. Другого ранку, як ніде ніхто не міг знайти дитини, пішла між людьми недобра поголоска, ніби королева лиха людожерка й зʼїла свою рідну маленьку дитину. Вона все те чула і не мала змоги що-небудь відповістити, бо була німою. Однак король не пойняв віри всім тим поголоскам, бо дуже любив свою дружину.

Минув ще рік, знайшовся у королеви другий синочок. І знову прийшла до неї у ночі Божа Мати й сказала; „ Чи ти хочеш признатися, що відчиняла заборонені двери? Бо як признаєшся, то верну я тобі твою дитину й розсклеплю німі уста твої. Як же-ж — ні, як ти не каятимешся в своїй неправді, то заберу я з собою й цю другу дитину. “ І знову королева відповіла: „Ні, я не відчиняла заборонених дверей, “ і знову Божа Мати забрала маленьку дитину собі на руки й піднялася з нею на небо. А ранком, як не могли ніде знайти новонарожденої дитини, загомоніли всі люде не криючись, що королева зʼїла свого сина, й домогалися від короля, щоб був призначений державний суд над злочинницею. Та король так кріпко кохав свою дружину, що й цього разу не пойняв віри людським переказам, і звелів всім своїм радникам не говорити ні слова таких неподобних річей, бо інак покарає кожного муками й лютою смертю.

Цифровий комплектІлюстроване видання з 231 зображеннями та 1 016 сторінкамиPDF + EPUB + Kindle + KoboЗавантажити

Знову минув рік, знову знайшовся у королеви вже третій син, і знову, як і попереду, зʼявилася перед королевою Божа Мати й промовила грішниці: „Ходім зі мною!“ Вона взяла королеву за руку й знесла її на небо й показала там обох її старших синочків. Дітки приязно усміхнулися до матери й весело перед нею гралися в мʼяча, розмальованого мов земна куля. Як пораділа королева душею, побачивши своїх втішних діточок, то спитала її Божа Мати: „Може-ж уже твоє серце розмʼякло, може упала полуда з очей твоїх і ти мені признаєшся, що відчиняла заборонені двері в Царстві Божому. Як що покаєшся, то верну тобі обох твоїх синочків.“ Та королева і в третій раз відповіла: — „Ні, я не відчиняла заборонених дверей.“ Тоді спустилася Діва Мария на землю й забрала третього сина з колисочки.

На ранок, як і ця нестача третьої дитини стала всім відома, то вже люде всюди почали криком кричати: „Наша королева людожерка, її треба неодмінно судити й покарати!“ І король уже не міг далі присилувати своїх радників мовчати. Був скликаний суд, королеву допитували, та як не могла вона говорити, то й не змогла виправдатися й була засуджена до тяжкої кари: був присуд того суда, щоб спалити королеву живцем на великому огні. Зараз же після суду назносили дров, поскладали їх у велику купу, привʼязали королеву до товстої палі й підпалили у неї під ногами роспал. Уже від полумʼя стала займатися на ній одежа, огонь високо запалахкотів і… розтопив кригу в серці королеви. Тоді прокинулося в неї каяття й вона подумала: „Як би то я могла хоч тепер, перед смертю, покаятися й признатися, що відчиняла двери!“ Тільки так вона промовила в думці, як почула що вернувся їй голос і вона виразно скрикнула: „Мати Божа, я винна, я відчиняла двери!“ І тут одразу полив дощ з неба й затушив полумʼя, а над королевою засвітилося сяйво й сама Божа Мати зійшла з хмар до неї, несучи на руках найменого її синочка, а двойко старшеньких весело бігли до матери поперед неї. Діва Марія приязно промовила до королеви: „Хто признався в свойому злочині й щиро покаявся, тому дарується його гріх,“ — і віддала їй всіх діток, вернула мову й подарувала щастя на увесь її довгий вік.

Facebook

Whatsapp

Messenger Telegram

Поділитися

Прочитайте 5-хвилинну казку

Морська свинка

Дід і онук

Корольок та ведмідь

Вивчайте мови. Двічі торкніться слова.Вивчайте мови в контексті з Childstories.org і Deepl.com.

Інформація для наукового аналізу