Король-жабенятко, або залізний Генріх - Казка братів Грімм

У давні часи, коли закляття ще допомагали, жив собі на світі король; усі доньки були в нього красуні, але наймолодша була така прекрасна, що навіть сонце, яке багато бачило у своєму житті, і воно дивувалося, коли його проміння сяяло на її обличчі.

Недалеко від королівського замку розкинувся великий темний ліс, і був у тому лісі під старою липою колодязь; і ось у спекотні дні молодша королівна виходила в ліс, сідала на край холодного колодязя, і коли ставало їй нудно, вона брала золотий м’яч, підкидала його вверх і ловила, – це було її найулюбленішою грою.

Зображення: Oskar Herrfurth (1862-1934)

Але ось одного разу, підкинувши свій золотий м’яч, вона піймати його не встигла, він упав на землю і покотився прямісінько у колодязь. Королівна очей не зводила з золотого м’яча, але він зник, а колодязь був такий глибокий, такий глибокий, що і дна не було видно. Заплакала тоді королівна і стала плакати ще сильніше й сильніше, і ніяк не могла втішитися.

Ось сумує вона через свій м’яч і раптом чує – хтось їй каже:

– Що з тобою, королівно? Ти так плачеш, що і камінь тебе пожаліє.

Вона озирнулася, щоб дізнатися, звідки голос, раптом бачить– жабенятко висунуло із води свою товсту, гидку голову.

– А-а, це ти, старий квакун, – сказала вона. – Я плачу через свій золотий м’яч, що впав у колодязь.

– Заспокойся, чого плакати, – каже жабенятко, – я тобі допоможу. А що ти мені даси, якщо я знайду твою іграшку?

– Усе, що захочеш, миле жабенятко, – відповіла королівна. – Мої сукні, перли, дорогоцінні камені і ще золоту корону, яку я ношу.

Каже їй жабенятко:

– Не треба мені ані твоїх суконь, ані перлів, ані дорогоцінного каміння, і твоєї золотої корони я не хочу; а ось якщо б ти мене покохала і зі мною одружилася, і ми гралися б разом, і сидів би я поряд із тобою за столиком, їв із твоєї золотої тарілочки, пив із твого маленького келиха і спав із тобою разом у ліжечку, – якщо ти мені пообіцяєш усе це, я миттю стрибну й дістану тобі твій золотий м’яч.

– Так, так, обіцяю тобі все, що хочеш, тільки дістань мені мій м’яч! – А сама про себе подумала: «Що там дурне жабенятко теревенить? Сидить воно у воді серед жабок і квакає, – де вже йому бути людині товаришем!»Отримавши обіцянку, жабенятко пірнуло у воду, опустилося на самісіньке дно, швидко випливло, тримаючи у роті м’яч, і кинуло його на траву. Побачивши знов свою красиву іграшку, королівна дуже зраділа, підняла її із землі й побігла.

– Стій, стій! – крикнуло жабенятко. – Візьми мене із собою, адже мені тебе не наздогнати!

Але що з того, що воно голосно кричало їй услід своє «ква-ква»? Вона і чути його не хотіла, поспішаючи додому. А потім і зовсім забула про бідне жабенятко, і довелося йому знов спуститися у свій колодязь.

Другого дня вона сіла з королем і челяддю за стіл і стала їсти із своєї золотої тарілочки. Раптом – топ-шльоп-шльоп – ступає хтось по мармурових сходах і, піднявшись наверх, стукає у двері й каже:

– Молода королівно, відчини мені двері!

Вона побігла подивитись, хто ж це міг до неї постукати. Відчиняє двері, бачить– сидить перед нею жабенятко. Миттю зачинила вона двері і сіла знов за стіл, але зробилося їй так моторошно-моторошно.

Зображення: Oskar Herrfurth (1862-1934)

Помітив король, як сильно стукає у неї сердечко, і каже:

– Дитино моя, чого ти так перелякалася? Чи не велетень який сховався за дверима і хоче тебе вкрасти?

– Ой, ні, – сказала королівна, – це зовсім не велетень, а бридке жабенятко.

– А що йому від тебе треба?

– Ах, милий батьку, ось сиділа я вчора ввечері у лісі біля колодязя і грала, і впав у воду мій золотий м’яч. Я гірко заплакала, а жабенятко дістало мені його і стало вимагати, щоб я взяла його у товариші, а я і пообіцяла йому, – але я ніколи не думала, щоб воно могло вибратися із води. А ось тепер воно з’явилося і хоче сюди ввійти.

А тим часом жабенятко постукало знов і крикнуло:

Мила королівно, двері відчини,Чи ти не згадала,Що пообіцялаБіля води глибокої мені!

Мила королівно, двері відчини!Тоді король сказав:

– Ти свою обіцянку повинна виконати. Йди і відчини йому двері.

Вона пішла, відчинила двері, і ось жабенятко стрибнуло у кімнату, поскакало вслід за нею, доскакало до її стільця, сіло і каже:

– Візьми і посади мене поряд із собою.

Вона не наважувалася, але король наказав їй виконати його бажання. Вона посадила жабенятко на стілець, а воно на стіл стало проситися; посадила вона його на стіл, а воно й каже:

– А тепер присунь мені поближче свою золоту тарілочку, будемо їсти з тобою разом.

Хоча вона і виконала це, але було видно, що дуже неохоче.

Почало жабенятко їсти, а королівні і шматок у горло не йде. Нарешті воно каже:

– Я наїлося доста і стомилося, – тепер віднеси мене у свою опочивальню, постели мені своє шовкове ліжко, і ляжемо з тобою разом спати.

Зображення: Oskar Herrfurth (1862-1934)

Як заплакала тут королівна, – злякалася вона холодного жабенятка, боїться до нього і доторкнутися, а воно ще в чудовому чистому ліжку спати з нею збирається. Розлютився король і каже:

– Хто тобі в біді допоміг, тим нехтувати не слід.

Взяла вона тоді жабенятко двома пальцями, понесла його до себе в опочивальню, посадила у куток, а сама лягла в ліжко. А воно стрибнуло й каже:

– Я стомилося, мені теж спати хочеться, – візьми мене до себе, а в іншому разі я твоєму батькові розкажу.

Розлютилася тут королівна і вдарила його що було сили об стіну.

– Ну, тепер вже, бридке жабенятко, ти заспокоїшся!

Зображення: Oskar Herrfurth (1862-1934)

Але тільки впало воно на землю, як раптом обернулося королевичем із прекрасними лагідними очима. 1 став з того часу, за бажанням її батька, її милим другом і чоловіком. Він розповів їй, що його зачарувала зла відьма, і ніхто б не міг вивільнити його з колодязя, окрім неї однієї, і що завтра вони вирушать до його королівства.

Ось лягли вони спати і заснули. А другого ранку, тільки розбудило їх сонечко, під’їхала до палацу карета із вісьмома білими конями, і були у них білі султани на голові, а збруя із золотих ланцюжків, і стояв там прислужник королевича, а був то вірний Генріх. Коли його хазяїн був жабенятком, вірний Генріх закував своє серце трьома залізними обручами, щоб не розірвалося воно від туги і горя.

І повинен був у цій кареті їхати молодий король у своє королівство. Посадив вірний Генріх молодих у карету, а сам став на зап’ятки і радів, що хазяїн його звільнився від злого закляття.

Ось проїхали вони частину шляху, раптом королевич чує – позаду щось тріснуло. Обернувся він і крикнув:

– Генріх, тріснула карета!

– Тісний обруч з серця спав,Той, що так його стискав,Коли вас втішали в тузіТільки жабенята-друзі.Ось знов і знов затріщало щось у дорозі, королевич думав, що це тріснула карета, але були то обручі, що злетіли з серця вірного Генріха, тому що хазяїн його звільнився від закляття і став знов щасливим.

== Читать на русском языке ==

Facebook

Whatsapp

Messenger Telegram

Поділитися

Прочитайте 5-хвилинну казку

Гора Зімелі

Кришталевий шар

Веретено, човник і голка

Вивчайте мови. Двічі торкніться слова.Вивчайте мови в контексті з Childstories.org і Deepl.com.

Інформація для наукового аналізу