Загадка - Казка братів Грімм

Колись то жив такий королевич, що дуже йому кортіло погуляти по світах. От він і рушив у дорогу, взявши з собою тільки одного вірного слугу. Одного дня заїхав він в густий великий ліс, а як прийшла ніч, то не знав, куди прихилити голову, щоб спочити, бо ніде не було ні єдиної хатинки. Небагато перегодя побачили вони дівчину, котра йшла до малюсенької халупки. Як королевич наздогнав її, то помітив, що дівчина молоденька й дуже гарна на вроду. Він до неї загомонів, питаючи: „Люба дівчинонько! Чи не можна мені з моїм послугачем перебути цю ніч у вашій хатинці? — „ Звичайно, — відповіла невесело дівчина: переночувати — можна-б було, та тільки я не ражу вам того. Краще не йдіть.“ — „Чому-ж не можна? — спитав королевич. Дівчина важенько зітхнула й промовила: „Моя мачуха накладає в нечистою силою, вона дуже лиха до чужинців.“ Тоді вже побачив королевич, що попав до відьми. Та як було вже темно і далі все одно йому їхати нікуди не можно було, бо й стежки під ногами не знати, і як не боявся він нічого, то й зайшов у хатину. Стара сиділа в хаті на кріслі біля вогню й блимнула на чужинця своїми червоними очима., На добри-вечір вам, — прошамотіла вона, вітаючи гостя зовсім приязно: сідайте та відпочивайте після дороги.“ Вона роздмухала жар на припічку й підгорнула під горщик, в якому щось варила. Дочка попередила подорожніх, щоб вони нічого не пили й не їли з рук старої, щоб були обережні, бо стара варить усякі лихі зілля. Обидва спали гарненько аж до самого ранку. Як уже вони ладналися в дорогу й королевич уже сидів верхи на коні, стара промовила: „Пождіть одну хвилиночку, я хочу вас почастувати на останнє перед дорогою.“ Покиль стара ходила, королевич відʼїхав, а послугач задлявся, бо йому треба було підтягти реміння, щоб сідло не матлялося. Його тільки й застала сгара, як принесла свій трунок. „Оце віднеси свойому панові,“ — звеліла відьма, простягаючи слузі пляшечку з чимсь темним, і так не зручно те зробила, що пляшечка вислизнула з рук й облила коняку. Отрута була така міцна, що коняка одразу тут на місті й здохла. Послугач побіг слідом за королевичем і росказав про таку недобру пригоду. Потім він згадав про сідло й рішив, що нема чого покидати його разом з дохлою конякою. Тому вернувся назад, щоб зняти сідло. Коли він підійшов до коня, то побачив, як на того вже сів ворон, та клював дохлятину. „Хто його знає, — подумав сердюк королевича: чи буде сьогодня у нас що ліпше їсти?“ та й убив того ворона й узяв в собою. Цей день їм девелося з ранку до вечора плентатись лісом і ніяк вони не могли знайти його краю, або де відпочити. Вже зовсім смерком натрапили на сяку-таку харчевню й зайшли туди. Сердюк дав харчевнику ворона, щоб той його зготував на вечерю. Та самі того не знаючи, вони попали в потайне пристановище розбішацької банди. Як стало зовсім темно, то сюди прийшло аж дванадцять розбійників і хотіли вбити чужинця й ограбувати. Та попереду чим братись за гидке діло, вони посідали за стіл, а з ними разом хазяїн і відьма. Всі їли з однієї миски ту юшку, в котру було вкинуто мʼясо ворона. Ледве вони проковтнули по парі ложок страви, як усі попадали мертвими, бо трутизна, що була в коняці, пройшла наскрізь і ворона. Тепер уже нікого не було в хаті, крім дочки харчевника, а вона здавалася дівчиною путящою, і, видимо, не творила безбожного розбішацького діла разом з батьком. Вона повідчиняла чужинцям всі двери й показала, які то тут незлічимі скорби понаскладали розбішаки. Та королевич їй на те сказав, що нехай вона все собі забере, бо нічого того йому не треба, і поїхав собі далі.

Цифровий комплектІлюстроване видання з 231 зображеннями та 1 016 сторінкамиPDF + EPUB + Kindle + KoboЗавантажити

Після того вони довго кружляли по світу і заїхали якось в одно місто, в котрому жила дуже гарна на вроду та через міру гордовита королівна. Вона оповістила всіх; що коли знайдеться такий чоловік, котрий таку їй загадає загадку, якої вона не зуміє вгадати, то піде за того заміж. Як же ж угадає, то женихові треба класти голову під сокиру ката. На вгадування давалося три дні, та дівчина була така розумна, що вгадувала ранійш призначеного часу. Уже дев’ять душ на таких спробах стратили свої голови перед тим, як побачив принцесу королевич. Засліплений її красою, схотів і він поставити на кон своє життя. Він виступив перед нею й сказав їй свою загадку: „Що то таке, — промовив він: хтось не вбив ні одного, а все-ж таки звів зі світу дванадцять душ?“ Королівна не знала, щоб то таке могло бути. Думала, думала, а вгадати не могла. Вже вона дивилась по всіх книгах-угадьках, коли-ж і там нічого такого не зустрічалося… Словом, прийшов край її великомудрости. Не знаходячи собі порадоньки, звеліла вона своїй покоївці прокрастися в опочивальню принца й там підслухати, бо вона думала, що королевич говорить – уві сні й викаже свою потаємницю. Та розумний принців сердюк ліг замісць свого пана в ліжко і, коли прийшла до них покоївка, зірвав з неї покривало й саму вигнав геть хлудиною. На другу ніч послала тоді королівна вже свою камерюнкерину в надії, що може-ж цій дівчині більш пощастить підслухати сонну розмову принца. Та й цього разу знову принців сердюк зірвав з неї покривало, а саму вигнав геть довгою хлудиною. Після того принц думав, що вже більше королівна не наважиться нікого присилати, і сам ліг в своє ліжко. Коли-ж прийшла на цей раз сама королівна, вдягнута в сине мов туман покривало і сіла принцеві в головах. І як думала вона, що парубок кріпко спить і всякі сни бачить, то й забалакала до нього, сподіваючись, що сонний, він буде відповідать, про щоб його не спитати, бо багато хто так робить. Та принц не спав, все чув і добре розумів. Вона його спитала: „Хтось не вбив ні одного, — що то таке? Королевич відповів: „Ворон, котрий наклювався мʼяса дохлої отроєної коняки і з того сам пропав.“ Далі вона спитала: А всеж таки звів зі світу дванадцять душ, — це що таке?“ „То дванадцять розбішак, котрі зʼїли того ворона в юшці й повмірали з отрути.“ Як уже королівна знала відгадку, то хотіла піти собі тихенько геть, коли-ж сонний так кріпко держав її запинало, що вона мусіла тут його зоставити. Другого дня сповістила принцеса, що знає загадку й звеліла прийти дванадцятьом суддям і сказала їм розгадку. Та парубок взяв собі слово й промовив: „Принцеса приходила до мене сю ніч нищечком і випитала про розгадку, інак. би вона сама не відгадала.“ Судді звеліли: „Дайте нам посвідку!“ Тоді принців сердюк приніс всі три покривала. От як побачили судді теє, що було, мов туман, сине, в котре звичайно вдягалась королівна, то вони сказали: „Звеліть оздобити це покривало сріблом та злотом, і нехай воно буде вашим підвінечним убранням.“

Facebook

Whatsapp

Messenger Telegram

Поділитися

Прочитайте 5-хвилинну казку

Гора Зімелі

Дід і онук

Веретено, човник і голка

Вивчайте мови. Двічі торкніться слова.Вивчайте мови в контексті з Childstories.org і Deepl.com.

Інформація для наукового аналізу